Пан Коцький

В одного чоловіка був собі кіт. І такий вередливий та ледачий, що навіть мишей ловити не хотів. От господар і думає: «Нащо він мені здався? Тільки шкоду робить. Нехай краще в лісі живе». Відніс чоловік кота до лісу й випустив його на волю.

А коту й горя мало — розлігся на галявині й вухом не веде. Коли це приходить до нього лисичка та й питає:

— Що ти за звір? Я такого в нашому лісі не стрічала.

А кіт і каже:

— Я пан Коцький! Мене у ваш ліс головою призначили!

Подивилася лисиця на того пана і мало не пирхнула зо сміху. Стоїть перед нею щось мале, худе й очима блимає. Шерсть скуйовджена, хвіст облізлий, тільки вуса стирчать у різні боки.

За мить промайнула в лисиччиній голові хитра думка: «Ніхто зі звірів не знає, який вигляд має отой голова. Якщо вовку, кабану й ведмедю сказати, що це хижий небезпечний звір, вони повірять! А заєць і без того всіх боїться. Якщо вони вирішать, що це створіння — новий володар лісу, то почнуть і мене шанувати й боятися».

Лисичка лукаво поглянула на пана Коцького й приязно всміхнулася:

— Ой, пане голово, як же я вас не впізнала! Ходімо до моєї хатинки! Будете в мене жити!

Той і погодився. Привела лисичка кота до своєї хатки, і нум йому догоджати. Нічого робити йому не дозволяє, мишей ловити не пускає, тільки хвалить і свіженькою сметанкою годує. Як спіймає курочку, то сама не їсть, а пану Коцькому несе.

Якось іде по лісу лисичка, а назустріч їй зайчик біжить. Привітався з нею та й питає:

— Лисичко-сестричко, можна я прийду до тебе в гості?

— Е, ні! — відповідає лисичка. — Живе у мене тепер пан Коцький. Та такий лютий, такий грізний! Як тебе побачить — миттю розірве!

— А хто це? — запитує зайчик.

— А ти хіба не знаєш?! — сплеснула лапами лисичка. — Його в наш ліс головою прислали! Керувати всіма звірами буде!

Злякався заєць і розказав про пана Коцького вовкові, ведмедеві й дикому кабанові. Зібралися вони всі на галявині й нумо думати, як того пана Коцького побачити. Нарешті вирішили:

— А зготуймо обід і запросимо їх з лисичкою! Поки пан буде їсти, ми його роздивимось!

На тому й погодилися. Почали вирішувати, кому по які харчі йти.

Вовк каже:

— Я роздобуду м’яса, аби було що в борщ покласти.

— А я піду по буряки та картоплю, — мовив дикий кабан.

— А я меду принесу на закуску, — сказав ведмідь.

— А я капусточки, — озвався заєць.

От подобували звірі всього і взялися борщ варити. Як зварили, то стали радитися, хто піде кликати пана Коцького на обід.

Ведмідь каже:

— Я великий і важкий, швидко втекти не зможу.

Кабан додає:

— Я теж неповороткий.

— А я вже старий і трохи недобачаю, — мовить вовк.

Тільки зайчикові й довелося.

Прибіг заєць до лисички у двір, а зайти боїться. Стоїть на двох лапках біля хатки й чекає. Аж тут і лисичка вибігла, дивиться — зайчик стоїть.

— А чого ти прийшов? — питає його.

Зайчик і каже:

— Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до нас на обід!

— Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо пан Коцький вас розірве! Дуже вже він лютий, — відповідає йому лисичка.

Прибіг зайчик до звірів та й хвалиться:

— Запросив! Але казала лисичка, щоб ми поховалися, бо пан Коцький як нас побачить, то всіх розірве!

От почали звірі ховатися. Ведмідь поліз на дерево, вовк — у чагарі, кабан зарився в сухе гілля, а зайчик сховався під кущем. Тільки причаїлися, як бачать — веде лисичка свого пана Коцького. Підійшли вони до столу. Кіт побачив, що на столі м’яса багато, накинувся на нього і як закричить:

— Ма-у-у!.. Ма-у-у!.. Ма-у-у!..

Звірі перелякалися й думають: «От ненажера, йому ще й мало! Це він і нас поїсть!»

От наївся пан Коцький і розлігся відпочити просто на столі. Неподалік у сухому гілляччі лежав кабан. А над кабаном літав комар і вкусив його за хвіст. Кабан сердито махнув хвостом, відганяючи комара. Кіт же подумав, що то миша шарудить під хмизом. Згадав він, як у господаря мишей ловив. Кинувся туди — і хвать кабана за хвіст! Кабан з переляку як схопиться — і втікати!

Кіт теж злякався. Стрибнув на дерево й поліз якраз туди, де сидів ведмідь. Ведмідь дивиться — розлючений пан Коцький на нього лізе! Мабуть, роздерти хоче! Налякався ведмідь і нум підійматися ще вище. Ліз-ліз, доки гілка не зламалася.

Гуп!

Ведмідь гепнувся з дерева просто на вовка, що ховався в кущах. Мало не роздушив бідолашного.

Як схопляться вони всі, як дременуть, — тільки їх і бачили. Кабан, ведмідь і вовк, не розбираючи дороги, помчали лісом у різні боки. А заєць і собі за ними — побіг світ за очі, тремтить, слова вимовити не може.

Довго звірі ховалися в гущавині. Аж надвечір, коли всі трохи заспокоїлись, посходились докупи та й кажуть:

— Бач, який малий, а нас усіх мало не поїв!

Відтоді ніхто в лісі не насмілювався зустрітися з паном Коцьким. А лисичка з котом зажили в мирі та злагоді. Усі звірі їй догоджали, а вона тільки хитро посміхалася, бо добре знала, що у страху очі великі, та нічого не бачать.